«Все більше спогадів і менше сподівань… І на чолі утрат сліди глибокі. Як непомітно ближчає та грань, Що жде за нею прикінцевий спокій». Є. Плужник
…Сидить майже 100-літня бабуся на своєму ліжку в звичайній сільській хатинці. На ній чисте, випране вбрання. Зодягнута в халатик, а на голові простенька хустина. Пам'ять у Єлизавети Тимофіївни, попри поважний вік, - чудова. Проте вона вже деякий час не бачить і поганенько чує , тому, розмовляючи з нею, доводилось трохи підвищувати голос, а також спілкувались за допомогою невістки. Своїх рідних, онуків та правнуків Єлизавета впізнає по голосу. Велика родина Піддубніх працює на землі, до речі, як і Єлизавета Тимофіївна свого часу. Все життя пропрацювала в колгоспах та радгоспах, вирощувала огірки, капусту, картоплю. - Як раніше жили? Також не добре. Робили і в колгоспі, і в радгоспі, - каже довгожителька. - Мій шлях був лише до степу. А Гришку (так вона називає свого сина) малого залишала одного, він ще й не вмів хати відмикати. На дворі наварю йому їсти, а сама йду на роботу. Коли повернусь, він гуляє або лежить і спить під дверима хати. Потім навчився корзину підставляти, щоб відімкнути хату. Прожила вік. Усього було! Важкі роки без чоловічих рук Єлизавета Тимофіївна народилася в багатодітній сім’ї, яка складалася з п’яти дітей. Батько – головний годувальник, загинув на війні, тож голод сім’я Єлизавети пережила не лише в роки голодомору 1932-33 та 1947 років. - Я пам’ятаю, як прийшла до нас сусідка і хліба просить. А я їй відповідаю: «Ми й самі без хліба!», - розповідає мешканка села. Коханого чоловіка також відібрала війна, залишивши їх на одинці з проблемами: Єлизавету та Григорія. - Війна в моїй пам’яті закарбувалася, коли вже німці зайшли і розклали в нас снарядів повен город. Молоденький садочок був, так вони і туди їх навезли. А після того, як забрали снаряди, я не могла город перекопати. Німці в нас не ночували, один тільки зайшов і наніс повну хату клопів, перелякав сина, але більше не повертався, - розповідає жінка. Залишилися живими В голодомор 33-го зосталася зі свекром та свекрухою, в 1947 з сином Григорієм. Голодними працювали, щоб заробити що-небудь. І колоски збирали, козельці, корінці викопували та пекли оладки. І кашку з окації вживали. - У мене як почало пекти в грудях. Я кажу Гришці: «Чи в тебе пече?» А він каже: «Ні!». А я йому: «Як пече, то не їж!» - Свекір був бригадиром в тракторному відряді, а мій чоловік Андрій – прицепщиком. Так їм там, в тракторному, давали потрошки хліба – пайок, - продовжує Піддубня. Один пайок чоловіки з’їдали на роботі, інший додому привозили, ділилась сім’я останньою крихтою… І навіть голодуючи, ніхто з рідних не помер. «Тепер вже я одна залишилася, - з сумом говорить Єлизавета Тимофіївна, - Живу з сином та невісткою, їсти дають – і то добре. Є двоє онуків, троє правнуків і один праправнучок». Старі фотографії «Чи навідуються до Вас онуки?», - запитую я. «Приходять тільки на свята. Як Пасха буде, то прийдуть (ми з Єлизаветою Тимофіївною спілкувались до свята), а в будні ніхто не являється», - відповідає вона. Наприкінці нашої розмови я попрохала нашу довгожительку показати старі фотографії, які в неї залишилися і які вона зберігала, як найцінніший скарб. Адже зберігала вона їх в своїй старенькій шафі, в самому нижньому ящичку, де вони лежали, обмотані в декілька газетних шарів. І що мене дуже здивувало, так це те, що будучи сліпою, пояснила мені, на якому фото і де знаходиться вона та її рідні. - Ось там я сфотографована в ботинках. А на отій карточці, якщо тримати її рівно, то мій батько знаходиться з правого боку, - пояснює Єлизавета Тимофіївна. З болем і великим сумом згадувала своє життя Єлизавета Тимофіївна, щоразу утираючи хустинкою сльози на очах. Жінка прожила довге й нужденне життя. На її очах творилася вікова історія нашої Вітчизни: дві революції, страшні воєнні лихоліття, два голодування… Прощаючись з нашою героїнею і покидаючи її дім, я подумала, що безумовно, різниця в часі є. Це своєрідна дистанція - дорога, довжиною в століття, так зване протистояння в роках, змагання з часом, яке пощастить пройти не кожному з нас. Оксана Піскоха
