На новому «Колосі»
За кермо свого першого трактора він сів в 1951 році, будучи ще молодим юнаком працював в колгоспі імені Леніна. Улюблену справу на чотири роки перервала армійська служба в Германії, де Іван був командиром танка. Після повернення в 1956 року (Іван Михайлович пам’ятає всі значні дати свого життя) тодішнє керівництво попрохало його пересісти на перший відомий комбайн СК-3, який в ті роки був один на все відділення. Далі були СК-4, СК-5…
- Я отримав перемогу в соціалістичному змаганні серед комбайнерів радгоспу, і керівництво радгоспу і райкомпартії дали мені новий «Колос», - розповідає він і дістає стареньку газету «Знамя труда», в якій на першій сторінці під назвою «Люди славы трудовой» так написано про цю подію: «Прошлым летом Иван Михайлович убрал колосовые с 322 гектаров и намолотил 1188 тонн зерна. На состоявшемся недавно митинге рабочих совхоза, посвященном обсуждению Письма ЦК КПСС, Совета Министров СССР, ВЦСПС и ЦК ВЛКСМ комбайнер выступил с призывом лучше работать, эффективно использовать технику, бережно относиться к земле».
- Щоправда, мене відіслали на курси до Ростова для освоєння нової техніки, - продовжує Іван Михайлович. – Якщо б не навчався, то вони б мені його не дали, «Колос» же коштував не сто рублів, і не тисячу. Отримав я цей комбайн, і треба було ж показати, що я можу! І я посів перше місце серед комбайнів района.
І таких рекордів у Івана Гнатієнка було чимало, особливо після отримання ще удосконаленішого комбайну.
Ось так треба працювати!
В цей час він був нагороджений орденом «Трудового Червоного Прапору», який вручав тоді перший секретар районної комуністичної партії Олексій Йосипович Лабяк.
- Гарною людиною був Олексій Йосипович – гордість нашого району. Одного разу приїхав він до нас і говорить: «Що ж тебе не чутно, Іван Михайлович?». А тоді горох був звалений, який потрібно було швидко вбирати, а то обсипеться. І я, прислухавшись до нього, намолотив за день 65 тонн гороху. Після чого Лабяк знову приїхав і сказав: «Ось так треба працювати!». Мої товариші, говорили мені: «Що ти своєму комбайну робиш, що він в тебе стільки працює?».
А Іван Михайлович відносився до техніки з любов’ю, борючись за зберігання машин, трудився, як і всі передові комбайнери під лозунгом: «Краще зайвий рейс, ніж перевантаження!»
В 1971 році передового комбайнера направили до Монголії, аби він там продемонстрував свою працелюбність. І Іван Михайлович показав, як у нас віддаються роботі! Як він каже: «Я намолотив найблільше на всю Монголію!». За цю перемогу Міністерство сільського господарства Монголії вручило йому почесну грамоту, ще й на додачу китайський термос, який до сих пір стоїть у нього на шафі, і шкіряну куртку.
А повернувшись додому, отримав своє перше нове «Жигулі».
- Я перший стояв на черзі, а на той час це не так-то просто було – отримати автомобіль, - каже комбайнер.
До речі, на жовтій ниві з ним було багато вірних товаришів, яких він цінує до сьогодні, це: Леонід Остапенко, Василь Квач, Василь Дуля та Іван Капленко. Більшість з них немає вже в живих.
Майже Герой праці
Так Іван Михайлович Гнатієнко проробив тридцять років, але виявилося, не все було так гладко, як здавалось: всього пережив... Через протиріччя з тодішнім керівництвом, про які комбайнер не хоче згадувати, але вони йому так болять, І. Гнатієнку довелося піти з цієї роботи за власним бажанням. Якби не ці негаразди, став би Героєм Соціалістичної праці!
Та наш комбайнер не тільки добре віддавався роботі на полі, але брав активну участь в житті села, як член квартального комітету.
І все одно не пройшов його труд дарма. Скільки у Івана Гнатієнка залишилось медалей, грамот - не перерахувати. Залишився в нього і лист подяки (благодарственное письмо) за добросовісну працю в період збирання врожаю 1979 року (10-ї п’ятирічки) зі словами, що Іван Михайлович зумів організувати колектив агрегату свого комбайну на виповнення прийнятих соціалістих обов’зків. Його колектив, наслідуючи приклад Івана, віддавав всі свої сили та енергію для успішного завершення жниви-79. Ці минулі слова подяки, які не зрозумілі для нашої молоді, залишаються в його душі та пам’яті на все життя. І як же мені хочеться, щоб таких людей, як Іван Гнатієнко, ніколи не забували і віддавали їм шану, на яку вони так заслуговують!
Оксана Піскоха
|
