І засміялась провесінь: – Пора!

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом .

.......невже і я в тумані – як туман

і я вже йду за часом, як за плугом.

                                              Ліна Костенко

   Родовідна пам’ять – явище унікальне. У давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи сьомого коліна. Пам’ять про своїх пращурів не забаганка і не данина моді. Це була природна потреба триматися свого роду, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Ось так зроду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати у спадок дітям не тільки варті уваги навички до праці та поведінки, а й залишити добру пам’ять про себе. 

   Чим довше живе людина на світі, тим частіше вона звертається до першоджерел роду свого, а вдумливо досліджуючи своє родинне дерево, переконується, що доля однієї людини тісно переплітається з історичною долею всієї держави. Крізь віки дивляться на мене мої предки, питаючи: ”Хто ти? Чий ти? Звідки? Що за іменем твоїм?..”.

   Сьогодні далеко не кожен може похвалитися, що знає свій рід хоча б до третього коліна, не говорячи вже про п’яте, шосте…

   … Чоловік, про якого я дізналася напередодні свята села Водяне, не тільки знає своїх пращурів, але й може розповідати про них годинами. Це 83-річний житель Водяного, четвертий у поколінні Шевченків – Степан Олександрович Шевченко. Його освіта складається лише з одного класу школи, але люди називають його «істориком від природи». Особливо любить говорити про прадіда Максима. Звісно, він не бачив свого прадіда молодим, не бачив страждання, які випали тоді на його долю, але ще з малечку випитував про нього в батька, історію села - у старожилів, а своє життя саме закарбувалося в пам’яті...

Грецьке коріння

   - Як добре, що ви прийшли, - зустрічає нас з порогу господар. - Буде, хоч кому передати свій досвід.

   Степан Олександрович проживає в звичайному будинку разом з донькою. Скаржиться на здоров’я, йому тяжко пересуватися навіть з ціпочком, але він супроводжує нас до гостинної. Тут ми і почали нашу бесіду.

   - Після відміни кріпосного права мій прадід потрапив працювати в Кам’янку-Дніпровську, - починає свою розповідь Шевченко. - На той час він мав чотири сина. Розкажу про двох. Старший служив в армії,  але так сталося, що в нього завагітніла дружина і батько (авт. прадід Степана) аби не було соромно, вирішує повернути його. Та якою ціною? Обмінявши одного сина на іншого. Ось так мій дід Максим залишився служити, а перший син  повернувся до дружини.

   Дідусь Степана прослужив в морфлоті 25 років і одного дня, зупиняючись в Греції, зустрів гарну дівчину, в яку відразу закохався. Недовго думаючи пара побралася і поїхала жити до Одеси.

   - Так що кров в мені грецька тече, - з гордістю каже Шевченко.

Офіцери проти офіцерів…

   І Олександр (батько Степана Олександровича) з’явився на світ в Одесі. Він був третім сином в сім’ї. Служив в гусарських полках при дворці царя Миколи.

   - В 1914 році німці оголошують рукопашний штиковий бій. Цар Микола виставив на передову відбірні  полки. Ранок був. Кінець травня. Чисте поле. Офіцери йшли з правої сторони, духовий оркестр – з лівої. Напроти - німці. Офіцери проти офіцерів. «Волосся підіймалось! Страх!». – розповідав мені батько. …Залишалось 30-40 метрів, лазунці (так називали розвідку) донесли своїм, що цар виставив свої кращі полки, і давай тікати. Вони прогнали з п’яти верств, не більше. Зупинились відпочити. І знову в бій. – розповідає Степан Олександрович.

   В бою батько Степана і постраждав: праве плече куля розтрощила.

   - Він ходив і руку «тягав», ще й вуста «перекосило». А до отриманої рани був красивим чоловіком. Тією ніччю він лежав, стікаючи кров’ю. Але врятувався тим, що крапав малесенький дощик, який був замість компресу. Зранку підбіг німець і намагався пристрелити його, та патрони змокли. І тут підійшли санітари… Тата відправили в лазарет у Польшу, де він рік перебував в полоні.

Вся рідня відмовилась від нас

   У 1918 році царі домовились зробити обмін солдатами, завдяки чому Олександра Шевченка звільнили з полону. Він відразу повертається до рідної Одеси. Та й на Батьківщині «життя несолодке». Бабуся розпродала все добро і з меншим сином втікає до села Водяне, разом з їде й Олександр. Коли приїхали в село, майже всі рідні відмовилися від них, мов «ви - кулаки»! – пояснювали своє ставлення родичі. Тоді говорили, що «Шевченки на все Водяне гриміли».

   - Батькові нічого не залишалося, як піти в прийми. Бабуся все ж золото, яке було в сім’ї, віддає дядьку, який в цей час будує будинок, а моєму татові нічого не залишає, - говорить мій співбесідник.

   У 1933 році помирає мачуха, і Степана з молодшою сестричкою віддають до дитячого будинку при колгоспі «Калініна» (тоді туди було дуже важко потрапити).

   - Тато пішов «рабарувать», це означає кіньми возити землю, -пояснює Степан Олександрович,  - на Запорізьку ГЕС. Чотири роки він працював. Потім прийшов відвідати нас в дитбудинок і каже: «Ви потерпіть до весни. У дев’ятій бригаді охоронця знімуть і я піду туди працювати. Я навесні мачуху приведу і вас заберу додому”.

   Старший Шевченко пообіцяв через деякий час провідати дітей, але малий Степан не витримав. Попрохав відпустити до батька, і завідуючій дитячим будинком нічого не залишилося, як зжалітися... Та коли виходив з подвір’я, охоронцю наказали перевірити його, аби той не взяв «ложку чи миску». Замість посуди знайшли чотири картоплини.

   -  Мене повернули назад, переодягли в поганий одяг: погані ботинки без портянок, сказали, щоб соломи настелив, і аж потім відпустили . А снігу тоді було по коліна. – зі смутком в очах розповідає він.

   Дійшов 10-річний Степан за село, де знаходилася бригада, в якій і працював його батько. Вийшов дядько Комишан, - так він називав батькового друга, - і закричав: «Та це ж твій хлопчик!». В обох на обличчях сльози безмежної радостіі і нова проблема: куди подіти «втікача». Взяти с собою - небезпечно, хатинка маленька і лише для робочих. Вирішують віднести до коней, аби він зміг хоча б поспати. Ранком друзі пішли  до сільського голови (тоді ним був Білик) і попрохали дати хоч якусь роботу Степанові.  Та він відмовив, пояснивши це тим, що син «крадій»!

   А рідна домівка стояла «без вікон, без дверей». До квітня Степан пробув в іншому дитбудинку. Останні місяці знову довелося спати в конюшні.

   - Щойно нас із сестричкою забирають додому, починається війна. – говорить розповідач, потім призупиняється і каже: «Про фронт писати не будемо. Давайте коротше, а то ви мене не переслухаєте (сміється).

   - …В цей час ми пасли корів, як  раз біля Северінів (зупинка Северінка). По вулиці Леніна йшли люди в п’ять рядів. Тоді безвладдя було. Де багаті, там по два-три коня і самі на бричках. А в бідних - одна конячка  і бричка розсипається. Діб 25 – днем і ніччю йшли… Всю воду в колодязях  худоба випила, але цього їй не вистачало, бо пам’ятаю, що сот п’ять подохло…

   …В 1942 році Степан Олександрович перевозив через плавні на Нікопольську станцію людей.

   - Весь Кам’янсько-Дніпровський район йшов туди, і танків метрів на 20.

Сільський клуб

   - У 30-х роках на сходці обирали голову села, - це мені розповідав Гончаренко. - Спочатку обрали Скаленка. Та недовго він пробув, запропонували Білику стати головою. За його головування і вирішили будувати сільський клуб.

   Закінчили будівництво в 1939 році.

   - Згадую, як оголосили першу афішу. Йшло багато людей, аби подивитись тоді ще німу кінокартину. Для нас це була велика радість! Білет недорогий. Були там і танці.  Для планування посівної бригадири Безродній, Капля, Докієнко, Пересада робили сходку.

   - А в 1943 німці засипали його та школи зерном. Слава Богу, що залишився цілим і після війни. Зараз від нього нічого не залишилося, - зітхає Степан Олександрович.

   Прощаючись із моїм співбесідником, я зрозуміла, що старість – це не просто життя за плечима, яке як би хто не казав, прожите не дарма. Старість – це мудрість прожитих років, тільки кожен цією. Мудрістю користується по-своєму: хтось без перестанку бурчить, а інший мовчки тримає в собі переживання за дітей, онуків і найгірше те, що ніхто не хоче вислухати ъх. Невже нам так тяжко посидіти зайву хвилинку біля своїх бабусі чи дідуся і поговорити з ними, підтримуючи за руку, таким чином виказуючи свою любов і повагу.

   І хочеться закінчити словами Олександра Пушкіна, який сказав: Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але й потрібно; не поважати її є ганебна малодушність!

Оксана Піскоха