- Миколо Миколайовичу, яку ви займаєте посаду в будинку народної творчості? - Завідуючий водянським сільським клубом з 1984 року. В травні місяці вже буде 25 років. - Ви корінний водянець? - Ні. - Розкажіть, будь ласка, звідки ви? - Я уродженець Новомиколаївського району Запорізької області, села Новоіванковка. Там я народився, закінчив середню школу. Грав на гармошці, мене примітили і після десятирічки направили на навчання до Запоріжжя, де закінчив училище при обласному Будинку народної творчості. Звідтіля випускали культармійців по скороченій програмі – зарік вже спеціалістами були. Коли повернувся у нас в колгоспі відбудували новий Будинок культури, трохи підробляв баяністом, а потім став завідуючим. 20 років був директором Будинку культури. В нас була гарна самодіяльність. Мої брати також красиво співали, тому я створив хор і в рідному селі. Їздили на район і на область. В 1962 році до мене приїжджала людина вашої професії із "Запорізької правди" і писала про мене статтю, після чого дівчата листи писали, познайомиться хотіли, але я не відповідав. - А яким ви були в дитинстві, співочий талант проявився змалечку чи згодом? - Я був тихеньким. У мене два брати і три сестри нас шестеро в сім’ї було. І я – найтихіший з усіх, навіть мати наша казала: “За що я небоюся, так це за те, що в бійку не полізе”. Я навіть дівчат боявся, несміливим був. А тоді пішов трохи на весіллях грати. Співочий талант? Так, з дитинства, передався від мого батька, який дуже гарно співав. - У селі Водяне з якого року ви проживаєте? - З 1963. Петро Якович Рудоман дядько мій рідний, раніше від мене приїхав до Водяного, навчався в Мелітопольському технікумі і там познайомився зі своєю майбутньою дружиною (з села Водяне), вона його переманила сюди. Він побачив як тут люди живуть. А в нас жили: води не було, земля – чорнозем, лише худобою займалися. Я приїжджав до нього два рази в гості і захотілося мені переїхати сюди, почав благоустроюватися і також тут познайомився зі своє дружиною Валентиною. Ми одружилися і через рік у нас донька Ніна народилася, потім Галина незабаром будемо їй відмічати сорок років. - Хор "Ветеран", коли був заснований, чия це була ідея? - Моя ідея. Спочатку три чоловіка прийшло, потім чотири, а вже на дев'яте травня 1985 року виступив хор в кількостіі 20-25 чоловік. Тоді був голова ветеранської ради, непам'ятаю як його звали, так він нас в район на різні свята возив, в Василівку, на обласний огляд. Було і тридцять учасників хору, тільки нажаль багато хто з них пішов з життя. - Чи маєте нагороди за вашу творчість? - Є багато грамот, обласна грамота з нагоди 60-річчя утворення Запорізької області... - Миколо Миколайовичу, чи виникають суперечки в робочому колективі, як ви їх вирішуєте? -Звичайно бувають, адже в суперечках народжується істина. Інколи робимо зауваження, але яговорю, в нас є керівники, прислуховуйтеся до них і щоб не було більше скандалів! У нас чудовий колектив: і Світлана Сущенко, і Олександр Оверко, і Сергій Шестопалов… Всі працюють злагоджено, добросовісно, одне одного поважають, цінують. Для мене вони найкращі! - А скільки років живете зі своєю дружиною? Дітей скільки маєте, онуків? - 44 роки. Маємо трьох дітей: дві дочки, один син. Шестеро онуків. - Вдома співаєте, наприклад з дружиною? - Звісно, але дружина не вміє співати. Я їй казав навчайся співу, але вона не хоче і ніхто з дітей не співає, один син і то трішки. А от у нашого батька всі діти співучими були. - Ви задоволені своєю долею? Чи може хотілося щось змінити в житті? - Молодим хотілося ще трохи побути. Хоча мені й років вже чимало, але душа ще не стара, я люблю з молодими спілкуватись, роботу свою люблю. В нас зараз хороші колективи і в дитячому садку молодий гурт "Червона троянда", і "Джерело"... - А молоді хлопці в колектив неприходять? - Приходять, але такі ледачі. Є голоси, ми запрошуємо. Я казав Василю Григоровичу, у вас же є козаки водянського куреня, давайте їх у хор, будемо навчать. Ми ж більше співаємо козацькі пісні, про козацьку долю. Та у Василя Григоровича й так багато роботи. - На сьогоднішній день ви живите для себе чи для дітей? - Як сказати, водночас і для себе, і для дітей, онуків. І для людей, щоб нікого не образить, і мене щоб згадували "незлим, тихим словом". - Миколо Миколайовичу, чи часто ви збираєтеся всією сім'єю на сімейну вечерю, свята, день народження? - Раніше збиралися, а зараз вже не так. В кожного своє господарство, своя сім'я. В нас не дуже, а якщо в дочок якесь свято, то гукають: тато, мамо приїжджайте. От як були ще мої батьки живі, рідні, тоді ми збиралися всі на свята і до того співали – всі люди приходили слухати. Померли батьки... і ми не стали з'їжаться, розлетілися всі по своїх гніздах. Шкода звичайно, але не треба так жити одиноко! Я їжджу і до своїх сестер, і до брата, одного вже на жаль немає. - Щоб вам хотілося змінити у Водяному? Як вам водянська молодь? - Ви знаєте, я звик жити при Радянській владі, хай воно не було стільки в достатку в магазинах, але було доступно усім, не такі гроші були дорогі, як зараз: з сотнею в магазин не заходь, бо нічого не придбаєш. А тоді, я працював у клубі, отримував 110 рублів, ще при Германі, голові профспілкового комітету. Так я за вісімдесят рублів костюм купив, ще й на продукти залишилося. А молодь хороша! Зараз дискотека відкрилася. А я до речі, також на дискотеці в клубі п'ятнадцять років проробив, скільки випустив дітей, до мене й зараз вітаються, але я вже усіх не пам'ятаю, обличчя ж змінюються. - Що Ви думаєте про сьогоднішню ситуацію в країні, криза вас торкнулася? - Неможливо телевізор дивитися, скандали й скандали... Страшне діло, що робиться. Показують по телебаченню: в Донецьку був такий супермаркет, чого тільки в ньому небуло, а зараз пусто все стоїть, всі полиці пусті. Немає, мабуть, за щолюдям купувати. А що, як зараз зарплати врізають, звільняють. Дуже мені не подобається ця ситуація. І мільйонерів багато розвелося, а видумаєте добре їм живеться? Він спить і труситься за ті гроші і чим багатший, тим жадніший, засмоктує багатство людей. Ми раніше жили один до одного ходили, як Різдво,так всі і дорослі, і малі колядки співали. А сьогодні, дитина підійшла до двору, не пускають, говорять: чого до школи не пішов? - Ми з вами спілкуємося напередодні свята 8 Березня, не хочете поздоровити з наступаючим святом жінок? - Я чекав цього запитання. Тому вітаю всіх жінок нашого села Водяне, моїх дівчат, невісток і, звичайно, фольклорний колектив "Джерело" і "Червону троянду", моїх колег жінок. Я їм бажаю, найголовніше, здоров'я і всього найкращого, що є нацьому світі! А також вітаю свою кохану дружину вона в мене найкраща!
відбудували новий Будинок культури, трохи підробляв баяністом, а потім став завідуючим. 20 років був директором Будинку культури. В нас була гарна самодіяльність. Мої брати також красиво співали, тому я створив хор і в рідному селі. Їздили на район і на область. В 1962 році до мене приїжджала людина вашої професії із "Запорізької правди" і писала про мене статтю, після чого дівчата листи писали, познайомиться хотіли, але я не відповідав. 