- Світлано Володимирівно, пам'ятаєте якою ви були в дитинстві?
- Звичайно пам'ятаю! Вчителі до сих пір пам'ятають... Я ж була комсоргом школи, її я закінчила з грамотами, але без медалі. З класом ми і зараз бачимось, спілкуємось. Випали лише два роки, коли я навчалася в педучилищі, в мене навіть направлення було до Запоріжжя, але я не захотіла. А взагалі мене привезли сюди.
- А я і не знала, що ви не з Водяного...
- Так, я із Запорізької області, Новомиколаївського району.
- З якого року ви живете тут?
- З 1971 року.
- А скільки це вам тоді було?
- Зараз скажу. Ходила в другий клас - вісім років.
- Які у вас були враження від побаченого?
- Привезли мене в школу,( це не для преси, а там як хочеш) де "красніковий" магазин, вчителькою у нас тоді була Галина Степанівна Лисуренко (царство їй небесне). Схвачувала я все на льоту, шустрою дитиною була. А Галина Степанівна каже: будете гризти ручки, то я вам їх перцем понамазую. Я ці слова сприйняла буквально і на наступний день сама їх перцем намазала.
- Зараз вам подобається ваша робота?
- От є робота за фахом, а є за покликанням. В дитячому садку працювала, якщо ти пам'ятаєш, була учасником художньої самодіяльності, до сих пір зберігаються грамоти, я перемагала на різних конкурсах молодих виконавців. Може б і далі пішла, але не відпускали. В садку маленьких дітей няньчила і ходила на репетиції, тому водянці мене знають з отакого. Беру участь у художній самодіяльності з дитинства і до цих днів. Коли мене Василь Григорович Величко запросив на роботу сюди - я зрозуміла це моє. У мене все тут - в душі. Я знаю коли і що треба сказати, як написати сценарій, де його взяти. А тепер ще й тамадою працюю.
- Як вам тамадою працюється?
- Це моє! В мене талант від Бога. Спасибі Господу, що дав мені такий талант. Я тамада-імпровізатор, тобто імпровізую на ходу. (авт. Світлана Володимирівна справді завзята, енергійна тамада, в цьому я переконалася, на одному з весіль, де вона була ведучою). А це дорого коштує, я так думаю, я ціную свою роботу.
- З колегами по роботі, які у вас стосунки?
- Ми друзі дитинства. Ми розуміємо одне одного з півслова. Якби була якась непередбачувана заміна, то ми б усі це боляче сприйняли. А так у нас дружній колектив: і журимося, і радіємо разом, і допомагаємо, доповнюємо одне одного. Ми, як пазли: одне без одного нецікаві картинки, а коли нас скласти до купи, тоді виходить шедевр.
- От ви проводите реєстрацію шлюбів, чи бували якісь курйозні випадки на весіллях?
- Запізнення не враховується. Бувало на годину запізнюються, та ми з Іваном Сергійовичем Петренко не показали виду. Ми бачимо, що люди напереживалися за день. До речі, у Кам'янці є людина, яка знімає весілля на відео, так він сказав: я знімав весілля і у Дніпровці, і в Енергодарі, і Дніпрорудному, але так як розписують у Водяному мене зачепило за душу. Це син Любов Дмитрівни Сухенко. Через пару днів вони заходять і він каже: мамо, ось ця жінка, а вона: це ж Світлана Володимирівна - мій друг.
А було, приїхали з міста, зайшли, думали, ну село, що там може бути, а коли розпочалася церемонія - роти повідкривали!
- Як ви думаєте, у нас багато талантів?
- Не зважаючи на негатив, у нас багато талановитих людей. Я дуже люблю Водяне, дуже. Інколи мені робили боляче, думали, що я користь від цього маю. А на своїй посаді я можу подарувати людям тільки себе, "покласти в сумку" я нічого не можу. Ну, зарплата - так, на неї я утримую сім'ю. Великих балаганів у мене немає, так, один стоїть - всього 19 соток. Думають, що я чужу славу забираю, Сущенко треба народитись. Є ті, що заздрять, та вийти до людей, щоб тебе слухали 5-7 годин, щось їм треба говорити, за щось же вони мене люблять. От кажуть, є фінансові проблеми, матеріальні: наприклад, від катроплі в мундирі до торта. Якщо піднімусь до торта - спасибі. Якщо ж дірка морального плану, духовна, можу в попіл розбитись.
- Важко прощаєте?
- Так. Я намагаюся до людей добре відноситись і хочу теж саме отримувати в обмін, але зараз іде дезінформація, духовності ніякої. Всі живуть однією хвилиною: поїсти як інфузорія-туфелька, не хочу цього казати, але ж... Головна ціль нинішньої більшості: обдурити ближнього або він обдурить тебе. Поїв, одягнувся... А всі ж хочуть любові, щоб їх поважали. Бо, одвічні моральні цінності рано чи пізно все одно проб'ються. Одне діло, коли людина роками накопичує мудрість, а інше коли до старості встигає, те, що й знала. Мені боляче за інших, але я слухаю себе. В житті мене два рази підстерігала смерть, але я достойно її пережила, тому ціную кожну мить.
- Розкажіть про свою родину?
- У мене двоє дітей: Олеся та Віталій. Нещодавно онучка народилася. Чоловік Сергій - моє перше і єдине кохання, в минулому році Срібне весілля відмічали, не враховуючи, що ще з третього класу він носив мені портфель.
- Чим радують діти?
- Діти трудолюбиві: Олеся за професією секретар-референт, Віталій - водій, але в них уже своє доросле життя. Звичайно, родина - це святе. Я радію, що вони в мене є і мама поряд живе.
В хорошій сім'ї - хороші діти, а так всього буває.
- А що ви думаєте про теперішнє становище в нашій країні?
- Я хочу сказати, український народ наш, по суті своїй, добрий, працелюбний, не войовничий. Про це навіть свідчать слова Тараса Шевченка: "Наші вороженьки" в ласкавій формі. Ми пережили й купони, і мільйони, перебудову, застій, український народ навчився жити. В нашому селі люди розбудувалися, поодягалися, придбали машини, коштовності. Зараз сподіватися треба тільки на себе і на матінку землю. Я думаю, що ця купка людей, яка розчарувала наш народ, вони себе зчерпають. А народ терпеливо дочекається і тоді вже будемо будувати дійсно незалежну Україну. Той, хто виконує свою роботу чесно, дисципліновано, старанно, не пише на чорновик, а відразу на чистий лист, той витримає все. Ми повинні не падати на коліна, не розтрачувати мужність. Війну, голод пережили, так я думаю і це переживемо. Хай ми не дочекаємося, та діти наші, онуки дочекаються. Все одно сонце світить, земля родить. От і сьогодні морозний деньок, а ми раді, бо прожили цей день!
- Світлано Володимирівно, ви гарно співаєте, коли ви виявили у себе цей талант?
- Мабуть, народилася з ним. У мене всі в роду співали.
- Яке у вас ще хоббі є?
- Я дуже люблю психологію. Мені подобаються філософські роздуми. Мені 43, а в мене виникає багато питань: а чого так? А що я можу? Чого досягла? Люблю аналізувати, спостерігати за людьми. Інколи перевіряю себе на терпіння, настільки мене вистачає. Хоча за характером я сангвінік - врівноважена.
- Світлано Володимирівно, де ви черпаєте стільки задумок для проведення свят?
- Все життя я на виборах, з 1984 року, тому все село в основному знаю, знання людей допомагають. Освіта радянського часу, її закалка дорого коштує. Ми - надійні, на нас можна покластися.
- Ви любите Водяне! А чи не виникало у вас бажання кинути все і переїхати в іншу країну чи повернутися на Батьківщину?
- Туди звідкілля ми приїхали точно ні - там вода привозна. Я люблю в городі поратися. У нас город невеликий та в ньому попрацювала, зайшла в дім, а там всі зручності є. Я пишаюся своєю роботою, відчуваю, що тут потрібна. І студенти до мене йдуть, щоб допомогла по народній творчості щось написати. Я дуже поважаю вчителів наших шкіл, дитячий садочок, амбулаторію, підприємців. З ними роками складалися товариські відносини. Я ніколи нікому не казала - ні і мені в свою чергу, завжди кажуть - так.
- Які відносини у вас зі сільським головою Василем Григоровичем Величко?
- Ділові. Кращого голови на сьогодні не знайти, а недоліків у роботі в усіх вистачає. Досконалий тільки Господь. Я бачу його старання: може, хто їх зараз не оцінить, оцінить з роками.
- Світлано Володимирівно, ви вірите в долю?
- Вірю! І в гороскопи вірю, і підказки долі читаю. В мене, мабуть, провідник є...
- Прийшов новий 2009 рік, чи є у вас надії, сподівання на нього?
- 2008 рік був складнуватим, багато родинних переживань, на роботі стабільно, онучка важко на світ з'являлася, мама в лікарні була, син в аварію попав. Це все треба було пережити. Я думаю ми раді родиною, що прийшов 2009, адже дев'ятка означає розвиток, надіємося, що після чорної прийде біла смуга і поставить хоча б деякі крапки над "і".
Оксана ПІСКОХА
|
